Напівдовгошерстні Породи котів

Мейн-кун.

Порода яка виникла природним шляхом і яка навіть після десятиліть штучного відбору не втратила майстерності в полюванні на мишей та щурів. Мейн-куни – це найбільші за розмірами з породистих кішок конкуренцію їм можуть скласти хіба перси чи регдолли.

Історія виникнення породи мейн-кун.

Порода мейн-кун є результатом природної селекції.

В генотипі породи абсолютно відсутні будь-які екзотичі чи привілейовані пращурі. Порода з’явилась у результаті природного добору який тривав майже 250 років. Коли переселенці із Європи заселили території, які входять до складу сучасного штату Мен, вони привезли з собою домашніх котів. Клімат у новій батьківщині виявився дуже суворим із коротким літом та холодними та сніжними зимами. Тому не дивно, що найкраще на новому місці прижилися довгошерстні кішки родом із Скандинавії та країн Балтії. Так як завезені кішки жили у напівдикому стані з часом відбулось їх злиття з місцевими аборигенними дикими кішками. Проте існує легенда, що мейн-куни це наслідок кохання кота та єнотихи (англійською raccoon єнот) і власне від неї кішки цієї породи успадкували шерсть.

У ХІХ столітті кішки схожі на єнота були вже добре відомі у північній та східній частинах Північної Америки. У 1850 – 1860 роках фермери проводили ярмарку Skowhegan де відбувалась виставка менських кішок. Переможець отримував звання «Meime State Champion Coon Cat».

Наприкінці ХІХ століття мейн-куни почали з’являтися на виставках де успішно конкурували з дуже тоді популярними ангорськими кішками. Так у 1895 році на виставці у Медісон-Сквер Гарден у Нью -Йорку кішка на ім’я Коузі (Cosey) забарвлення браун таббі отримала титул best-of-show. На той час визнавали тільки одне забарвлення мейн-кунів – браун таббі. Усі інші забарвлення породи затвердили значно пізніше. Популярність породи зростала з кожним роком. Та після 1911 року мода на мейн-кунів пройшла, так як на виставках з’явилися спочатку перські кішки, а пізніше бірманські. Про кішок з штату Мен забули майже на 40 років, саме стільки років кішки цієї породи не приймали участі у жодній спеціалізованій виставці кішок. Нащасті у породи лишилися віддані фанати й завдяки їх зусиллям 1953 році був створений Центральний клуб любителів мен-кунів у США. У 1968 році шестеро заводчиків мейн-кунів об’єдналися в Асоціацію заводчиків мейн-кунів (MCBFA), яка існує й зараз. На початок 80-х років ХХ століття  MCBFA  налічувала приблизно 1000 любителів та 200 питомників.  З цього моменту почалось тріумфальне повернення мейн-кунів.

У 1967 році порода була зареєстрована у ССА, а у 1976 році мен-куни були визнані породою у CFA і офіційно отримали право приймати участь у виставках. А 24 лютого 1988 року мейн кунів офіційно визнала Правляча рада клубів любителів кішок (Governing Council Cat Fancy) – найбільше національне об’єднання фелінологічних клубів Великобританії.

Характерні ознаки породи мейн-кун.

Китички на вухах роблять мейн-кунів схожими на рись і є однією з ознак цієї породи.

Мейн-куни – дуже великі та важкі, так вага їх може бути до 15 кг, а довжина від носа до кінчика хвоста один метр.
Для дорослих мейн-кунів характерна шерсть “трьох довжин”. Вони мають чудовий густий підшерсток та довгий остьовий волос. Завдяки цьому шерсть м’яка та добре зберігає тепло. Крім цього, коли тварина дорослішає, то з’являється третій шар шерсті – захисний. Ця шерсть довша та грубша ніж звичайний остьовий волос кішок. Коли мейн-куни вели напівдике життя захисний шар утримував сніг та не дозволяв промокнути підшерстку.
Тіло у мейн-кунів довге прямокутної форми з широкими грудьми, дуже м’язисте. Лапи міцні, середньої довжини, широко поставлені. Пальці округлі, між ними пасма шерсті. Хвіст широкий в основі, на кінці притуплений, прямий, вкритий довгою густою шерстю.
Забарвлення шерсті у кішок може бути будь-яким з малюнками на шерсті чи плямами на однотонному тлі.
Голова мейн-кунів по відношенню до тіла маленька дещо квадратної форми з високими вилицями. Ніс порівняно короткий, перехід від носа до чола не чіткий. Вуха великі, високо поставлені, загострені у горі з невеликими китичками на кінчиках, що робить мейн-кунів схожими на рись. Очі великі і трохи розкосі, жовто-зелені, бурштинові, золотисті, зелені, у кішок світлого забарвлення можуть бути блакитні та різнокольорові.

Особливості догляду та характер мейн-кунів.

Мейн-куни стають дорослими тільки у віці 4-5 років.

Характером мейн-куни дуже схожі на перську кішку. Проте на відміну від персів вони чудові мисливці і якщо ви живете на фермі чи у приватному будинку обов’язково продемонструють свій талант мишолова. Проте не зважаючи на великі розміри, довгі страшні зуби та мисливський інстинкт ці кішки дуже доброзичливі та миролюбні. Мейн-куни мають дуже мелодійний голос, який зовсім не відповідає їх солідним розмірам. До того ж нявкають вони дуже рідко. Швидко знаходять спільну “мову” із дітьми. Вони також легко уживаються з іншими домашніми тваринами, але майте на увазі мейн-кун буде ватажком у зграї ваших улюбленців.
Кішки зі штату Мен самостійні та незалежні, мають спокійний та врівноважений характер, але у той же час вони активні, рухливі і потребують простору для того, щоб бігати, стрибати виконувати різні трюки. Цій породі притаманна ще одна досить цікава риса – вони люблять спати у дуже несподіваних місцях у найдивніших позах. Мейн-куни залишаються грайливими до самої старості, можливо це пояснюється тим, що вони дуже повільно дорослішають і стають дорослими у віці 4-5 років.
Спеціального складного догляду кішки цієї породи не потребують, тому ідеально підходять для тих, хто хотів би мати довгошерстну кішку, але не має часу чи бажання щодня вичісувати їх шерсть. Шерсть мейн-кунів не збивається у гудзи і не сплутується. Вичісувати їх треба раз у два тиждні, а коли тварина линяє раз у тиждень. Як правильно це робити читайте у статті “Як правильно розчісувати кота”. Мити кунів слід тоді коли шерсть стає брудною, на розсуд господаря. Як це зробити можна прочитати у статті “Як правильно помити кота”. І не забувайте про вуха, їх треба чистити теж.

Схильність до хвороб та інше.

Загалом належать до пород із міцним здоров’ям, проте мають схильність до таких хвороб: гіпертрофічна кардіоміопатія (хвороба серця), спінально-м’язова атрофія, полікістоз нирок, дисплазія тазо-бедерних суглобів.

У мейн-кунів є схильність до полідактелії (багатопалості) проте,  у американстких, наприклад, клубах це не вважається навіть вадою породи.

При належному догляді, правильному харчуванні, вчастій вакцінації  та періодичному огляді у ветеринарного лікаря ваш мейн-кун буде здоровим та активним і проживе 15 -20 років. Правило собак – чим крупніша порода, тим менша тривалість життя на кішок не розповсьджується.

 

 

 

Please follow and like us:
RSS
Follow by Email
Facebook
Twitter
LinkedIn

1 Comment

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *